«33-я сльоза» (До Дня пам’яті жертв Голодомору)

 

Є дати в історії нашого народу, коли спогади викликають пекучий душевний щем. Серце стискається й болить, але ж минулого не повернути… Одна з таких дат – День пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років. Наша бібліотека №12, як і всі ми, завжди відкликалася на цю тему. Ось й зараз ми (бібліотекарі) пропонуємо вашій увазі публікацію «33-я сльоза», щоб згадати ще раз про оті сім мільйонів невинних жертв: «Бо попіл померлих стукає в наші серця».

Тема Голодомору – страшна тема. Про неї не просто писати мені, як людині й як матері. Слово ж, Господи, яке страшне -  «Голодомор»! Велич і масштаб трагедії й зараз важко осягнути людським розумом. Як же так: у багатій, з родючою землею Україні, взяти й відібрати в людей життя й шматок хліба.

А потім пояснювати через багато років в підручниках й статтях, що, мовляв, не врожай, куркулі, «госзамовлення», плани по заготівлі зерна. Брехня то все! Підла брехня! Й врожай був, й зерна було вдосталь. Вистачило б  врожаю на всіх, але загребущі руки тодішньої влади тягли все до останньої зернини, а хліб гнив в вагонах на залізниці.

До кожної української хати підкрадався голод, дивився великими очима голодних дітей, й неможливо було від нього сховатися. У пам’яті тих, хто пережив оте страхіття, кров, холод й голод, розкуркулення, людожерство, страшні вбивства заради кусника хліба. 

Моя сім’я корінням з Полтавщини. І колись бабуся, розказуючи про голод, порахувала, що тільки з одного боку її сім’я втратила 96 чоловік. Найстаршому було під 90-то років, а найменшій – три рочки! Це з семи мільйонів на Україні, що померли тоді. Хто відповість за цей злочин? Кого настигне кара за матір, що втратила розум, бо дітей було нічим годувати, й вони згасли, мов свічки на вітру? Хто відповість за спустошену землю, сплюндроване українське село? 

Бідний наш український люд! Не правда, що селяни не намагалися рятувати себе й дітей. Навіть зі зброєю підіймалися на боротьбу, проте сили були занадто не рівні. Пишу, а перед очима страшні фото з архіву: душа болить й сльози на очах…Не буду їх публікувати, неможливо на це дивитися. Невже ж не можна було допомогти?

Врятувати хоч когось? Де ж були ми всі, люди? Ми, українці, боролися з татарами, виручали полон, а тоді дозволили замордувати себе!

Питання, питання, а відповіді все одно немає. Тай хто відповість нам, нащадкам? Немає вже тієї країни, пішла, слава Богу, в небуття й партія комуністів.

Й тільки з часу Незалежності вже можна відкрито говорити про геноцид нашого народу. Пам’ять наша  - дивна «субстанція». Не можливо весь час жити спогадами про трагедію – жодне серце не витримає. А іноді побачиш: валяється на земля великий шматок хліба чи булки – й аж обпече думка: «Комусь би може життя врятувало…». 

Не можна повернути історію назад, але не прощати, не забувати – треба, як і запалити свічку за оті невимовні людські страждання:

«Плаче, пригортає й крізь муки

Ось стрибає на маленькі руки –

Вбита пам'ять…»

Схилимо ж наші голови, не соромлячись сліз. Й нехай горить свіча пам’яті.