«Прекрасне нас полонить назавжди» (до 225 річчя англійського поета-романтика Джона Кітса)

 

Англійські поети-романтики – це ціла прекрасна епоха в історії світової літератури. Байрон, Шеллі, Кітс – окраса не тільки англійської поезії, а й надбання всього людства. Ми пропонуємо вашій увазі невелику розповідь про чудового поета-романтика, що прожив всього 25 років – Джона Кітса.

Він народився 31 жовтня 1791 року в не багатій, середнього достатку англійській сім’ї. Дід як і батько, тримали кінний двір для джентльменів, що приїздили у справах до Лондона. Джон Кітс був старшим з чотирьох дітей. Ріс як звичайний англійський хлопчисько. Став напівсиротою у вісім років. Мама вийшла вдруге заміж, а дітей віддала опікунам. Світом тоді «гуляла» страшна хвороба - туберкульоз. Вона нікого не щадила ні багатих, ні бідних. В сім’ї Кітсів на туберкульоз хворіли практично всі: й мати й діти.

Що нам відомо про Кітса в пору юності? Мав гарячий та неврівноважений характер, але був по-своєму добрим та справедливим, завжди готовим стати на захист слабшого. В приватній школі, де навчався Джон, його остерігалися навіть старші учні, проте всі його любили. Но, а за що можуть хлопці любити свого однолітка? За все: за вміння бути «заводилою» в іграх, писати каламбури для газети, за чесність та справедливість за вірність у дружбі. Цьому незвичайному хлопцеві пророкували велике майбутнє – бути чи військовим чи моряком. Родичи хотіли б бачити його лікарем. Він і справді вивчився на хірурга. Так, що крові й страждань Кітс бачив багато. Може тому його вабила література, зокрема поезія. Краса природи, краса людини, її душі, почуттів – ось, що давало йому задоволення, мирило з недосконалістю цього світу.

Згодом в своїй знамениті «Оді Грецькій Вазі» він виведе знамениту формулу «Краса є істина, а істина є краса». Він відчував, що доля дає йому мало часу:

«О, дайте мені десять років,

щоб я міг наповнитися поезією».

Доля дала йому тільки три роки. Скільки ж він вистиг за цей короткий час! Писав вірші, видав знамениту поему «Ендиміон». Мандрував, їздив до сонячної Італії на лікування. Зустрів дівчину – Фанні Брон, закохався, хотів одружитися:

«О, це усмішка вниз і погляд з коса!

 В яку ж ти, німфо, неповторну мить найчарівніша?». 

Мати такий непересічний поетичний дар, талант бути другом, хорошою людиною, зрештою просто красивим молодим чоловіком. Й бути приреченим на смерть:

«Надіє усміхнись душі моїй

І крилом чоло мені обвій!»

Будинок у Вентворт-Плейс, де у свого друга Чарльза Брауна жив останні роки Кітс, стоїть і досі. Його стіни бачили Джона щасливим, закоханим – це були «роки чудес», як казав сам Кітс. Проте підступна хвороба не дала закінчити все задумане поетом. Кітс любив життя, як кожен поет мріяв, що його вірші не пропадуть, його читатимуть, а в тім нащадки можуть бути й невдячними:

«…Тоді спиняюсь, думаю, томлюся

А ж поки перед поглядом моїм

Любов і Слава пропадуть, як дим.»

Правду кажуть, що велике бачиться на відстані, проминуло вже 225 років відтоді як народився поет. Й дар слова, дар його душі не пропав:

«Мені надію дав: хоч на годину

Цим подарунком бідним, без прикрас

Потішити таку як ти людину.»

Отож, пам’ятаймо молодого поета, що сам написав собі епітафію:

Тут лежить той, чиє ім’я написане на воді. А вода -  це ріка пам’яті. 

“Легенди про осінні квіти”

 Вже закінчується третя декада жовтня. Яскраве сонечко поступається дошкульному вітру, а той мовби нагадує – час подбати про теплі речі, бо незабаром зима. І тільки осінні квіти, незважаючи на негоду, дарують нам свою красу, ще раз підкреслюючи, що кожна пора року має свою принадність і неповторність.                                                                       

Красивими і водночас дуже сумними є легенди про походження квітів, особливо осінніх. 

“Чорнобривці – символ України”

Інформ-хвилинка «Без них життя було б прісне» (Про спеціі)

 

Так чи інакше, а спеції, як смакові приправи, були відомі людству десятки тисяч років. У кожного народу вони були свої. У слов’ян – простіші. Ті, що росли в полі чи на луках. Це і дикий часник, хрін, чебрець, м’ята, кріп, цибуля. Велике переселення народів й відкриття нових земель зробило можливим наблизити не тільки нові землі, але й нові незвідані спеції, відчути нові смаки та аромати. Сьогодні вашій увазі ми пропонуємо «спец-огляд» - Інформ-хвилинку про найпоширеніші спеції.Спеції в давнину вважали цілющими засобами від хвороб, бо деякі з них мали лікувальні властивості. Вони привезені з заморських країн цінувалися іноді на вагу золота. Спецій дуже багато, але ми ж насправді не пишемо кулінарну книгу про них, а лише зупинимося на найпоширеніших.

Чорний перець – найдавніша спеція на землі. Родом з Малабарських островів (це в Індії). Європейці знали про нього ще в античні часи. Чорний перець був на вагу золота, ним платили податки, використовували як міру ваги, розплачувалися з завойовниками. Саме за чорним перцем поплив Колумб до Індії, а попав в Америку. Як би оці ароматні чорні горошинки – то мабуть й Америку не відкрили б ! Це звичайно жарт. А перець зараз це звичайна, всім відома приправа: й в м'ясо, й в маринади, й навіть в шоколад. 

Кругом його додають:

Літературна хвилинка «Я виросла у Київській Венеції…» Ліні Костенко – 90 років.

 Вона була голосом цілого покоління українців. Її переслідували, її твори то видавалися, то заборонялися. Вірші поетеси друкувалися закордоном, вони були в обов’язковій програмі з української літератури в школі.

Красива жінка, наділена літературним даром, можна сказати, що це совість України – усе це Ліна Костенко.

Вашій увазі пропонується літературна хвилинка присвячена життю й творчості великої поетеси. 

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", який редагував Андрій Малишко. У 1946р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького (тепер педагогічний університет їм. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького.

“Рослини, як люди, можуть хворіти”

 

Сьогодні ми все частіше чуємо слова “екологія”, “забруднення навколишнього середовища”, “забруднене довкілля”… Довкілля — наше природне оточення. Від забруднення воно страждає і хворіє: погіршуються умови життя рослин, тварин і самої людини. Нерозумні дії людей на планеті Земля у найближчий час можуть повернутися великими нещастями, бідами усього людства. В долі природи – наша

доля, і ми повинні зробити все для того, щоб   допомогти   природі, тим самим зможемо продовжити життя в наступних поколіннях.

Етнографічна година: «І квас, і збитень і кисіль – смак українського народу»

 

Ми українці, мабуть. Найгостинніша нація в світі. Для гостей на стіл, на гостину виставляли найкраще: паляниці, як золото, ковбаси, рожеве сало, вареники й пампушки, смаженину. Чого тільки не було на українському столі!. Про все це відомо багато. А що ж пили українці? Чим запивали оту всю смакоту? Чим тамували спрагу, чим зігрівалися в холод?

Пропонуємо вашій увазі етнографічну годину присвячену національним напоям українців.

І так, що ж пив український народ? До сусідів позичати не ходили. Було своє, свої рецепти напоїв. Бо любов до свого – просто у крові українців.

Перша, це варенуха напій був у великій пошані у козаків, готували його, як навар із сушених слив, груш, вишень, додавали мед, настоювали, проціджували, додавали ще гострий перець, чебрець та м’яту. Пили і холодним й гарячим.

 Узвар, це найпоширеніший солодкий напій наших предків. Варили, як звичайний компот із сухих чи свіжих ягід і фруктів, додавали мед. Пили зазвичай холодним. Особливо смачним був узвар із сушених яблук та груш. Згадаймо узвар у бабусі в селі – смачнішого за оту «розварену» грушку не було! 

“Пам’ятники книзі в Україні”

У всьому світі є безліч чудових, іноді вражаючих уяву, пам’ятників книгам. Працівники бібліотеки – філіалу №12 ознайомлять вас, з деякими з них, що розташовані в Україні. 

Плеяда відомих майстрів пера, чиї імена пов’язані зі Львовом, просто вражає. Не випадково в II половині XVI століття до Львова з Російського царства переїжджає один з перших вітчизняних друкарів Іван Федоров. Федоров заснував у Львові друкарню та надрукував львівське видання «Апостола». Відомий друкар був похований у Львівському Святоонуфрієвскому монастирі.

Пам’ятник українській книзі у м. Коломия (Івано – Франківська обл.)                                         Саме 1864 року в Коломиї започатковано українське книгодрукування та газетярство. Тут упродовж другої половини ХIХ та протягом ХХ століть діяли 33 українські друкарні.  Мета проста і прозора – привернути увагу людей до проблем української книги і книгодрукування.   Місто збагатилося ще одним привабливим куточком: на розі між драмтеатром і вулицею Театральною постала в камені Книга. Пам'ятний знак має значення конкретне і символічне. Ця Книга вшановує пам'ять перших коломийських видавців братів Білоусів, а поміж тим вона символізує пошану до друкованого слова, як основи цивілізації...

Літературна-хвилинка «Всі виросли з його казками" (до 100-річча письменника Джанні Родарі)

23 жовтня ми відмічаємо 100-річча від Дня народження дуже відомої людини – «батька» Цибуліно, Джельсольміно: письменника Джанні Родарі, пропонуємо вашій увазі маленьку розповідь про цю чудову людину й прикрасного дитячого письменника.

Вся творчість італійського письменника й журналіста Джанні Родарі проникнута почуттям радості, від цього прекрасного світу, в якому ми живимо. Сам письменник вважав, що дитяча книжка повинна бути веселою та яскравою як іграшка. Бо іграшки й книжки можуть навчити дітлахів тому, чому вони ніколи не навчаться. Народився Джанні Франческо Родарі 23 жовтня 1920 року. В містечку Оменья в Італії. У пекаря Джузеппе Родарі було троє дітей, усі хлопчики: Марко, Чезаре й наймолодший Джанні. Й Мама Маддалена й тато Джузеппе намагалися дати своїм синам найкраще: читали, малювали, співали разом з ними. 

Малий Джованні був хворобливою дитиною. Любив музику – грав на скрипці, непогано малював – хотів стати великим художником, й дуже багато читав. Коли Джанні було 10 років помер тато. Сімя й так була не багата, а тут… Мама разом з синами повертається до себе на батьківщину в містечко Варесотто. Грошей, щоб навчатися у пристойній школі не було, вчився Джанні в семінарії – бо там одягали й годували. Мама вибивалася з сил, щоб прогодувати дітей. А семінарія давала диплом і право бути сільським учителем. Ким тільки не працював Родарі: розносив газети, був гувернантом в багатому домі, вчителював у молодших класах. І це все за не повні 18 років! Мабуть з часом світ дізнався про Родарі, як про педагога новатора, на уроках якого ніхто б не дрімав… Проте він е полишав мрію мати вищу освіту, писав вірші й перші оповідання. Навчався в Католицькому університеті Мілана. Друга світова війна зламала не одне життя. Не пройшла вона й повз Джанні. Захоплення ідеями Муссоліні швидко минуло, особливо, коли загинули його близькі друзі, а брат Чезаре потрапив до концтабору. Джанні приєднався до Руху Опору. Працюючи в газеті «Уніта» Родарі писав вірші і книжки для дітей. Був головним редактором журналу для дітей «Піонер». Саме на його сторінках зявилися і перші книжки Родарі: «Пригоди Цибуліно», «Книжка веселих віршиків». Уже в 1953 році діти інших країн змогли прочитати і полюбити герої із «Пригод Цибуліно». А вже мультказка знята в 1961 році й досі не сходить з екранів, й користується заслуженою любовю дітей. 

“Чим хата багата” Віртуальна виставка

 

Як важко прожити людині без шматочка хліба! Згадаймо 1933 рік… Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор. Становище  в країні було катастрофічним.

Внаслідок повного виснаження організму від голоду померло 20 мільйонів чоловік. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися – від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля обертається, і ми ходимо по цій землі, трудимося на землі і вирощуємо хліб. Кожен із вас знає, що головний злак на землі – пшениця. Мабуть, звідси і пішло: хліб – усьому голова. Ніхто сьогодні не може назвати імені тієї великої людини, яка винайшла хлібопечення, того, хто змолов зерно, виготовивши борошно, а потім спік із тіста в гарячій печі запашний, духмяний коровай чи паляницю.

Довгий і нелегкий шлях від пшеничного колоска до смачного короваю. Ще з давніх – давен наші земляки знають ціну хліба. Він ніколи не діставався легко. Шматок хліба для бідної людини був дорогоцінним скарбом. Різали хлібину ниткою, щоб не кришилась. Недаремно кажуть: “Найсмачніший хліб від свого мозоля”.

Повага до хліба склалася в народі давно. В урочисті або під час знаменних подій люди клали на почесне місце коровай. 

“Ми хлібом – сіллю друзів зустрічаєм.

Хай в світі буде більше в нас братів,

Хай в кожній хаті будуть короваї,

Щоб люд ніколи хліба не просив.”

 

Година цікавих повідомлень: «Легенди української слави» (до Дня козацтва)

 

Феномен українського козацтва – це мабуть єдине у світі явище. Козацтво, Запорізька Січ, самі козаки, такого в історії інших країн не було. Козацтво, його славні лицарі – це, можна сказати, справжній «український бренд».

          Напередодні славного свята ми пропонуємо вашій увазі годину цікавих повідомлень, присвячену одному з відомих, легендарних ватажків козацтва – полковнику Івану Богуну. 

Походження Івана Богуна, скоріш за все шляхетське. За деякими даними він народився 1618 р. в сім’ї українського шляхтича, якого розорив відомий польський магнат Калиновський. Письменник і журналіст Олександр Дмитрук, вважає, що юного Івана врятували тим, що відправили вчитися до Німеччини. Де він здобув ґрунтовну освіту, і побачив світу. Вільно розмовляв та писав 6 мовами, а великої слави і популярності зажив підчас визвольної боротьби українського народу проти Польщі. На початку 1651 р. Польські війська вирушили в каральну експедицію на прикордонне місто Красне, сталося так, що загін який обороняв місто не зміг впоратися з польським військом. Каральна експедиція перейшла в звичайну різанину. Б. хмельницький наказав Богуну відбити місто й врятувати людей. Як писав історик Бантиш-Каменський: «тепер воєвода Калиновський знайшов у супротивнику своєму хитрого і вправного полководця». Місто було врятоване.

      

Інформ-хвилинка «Історія зі смаком солі»

 

Іноді, коли голодна людина в очікуванні обіду сідає за стіл, а обід ще не готовий, вона з нетерпінням починає їсти хліб з сіллю. Нам і в голову не приходить, що через цей білий кристалічний порошок в сільничці, колись йшли війни люди вбивали один одного, продавали у рабство. Сіль іноді круто міняла долю людини, а дрібка солі повертала до життя помираючого…

Пропонуємо вашій увазі інформ-хвилинку «Історія зі смаком солі». Сіль, як нам здається, варта того щоб знати про неї більше. Сіль не тільки приправа, вона так само важлива для нашого життя, як і вода, адже без них ми не могли б існувати. Без солі не може працювати наш мозок і нервова система, адже вони керують нашими рухами й поведінкою. 

У давні часи сіль була надзвичайно цінним товаром. Її мали лише заможні та багаті люди. Наскільки сіль була пов’язана з добробутом, показує давнє слово «саляріум» - колись так називали плату солдатам за службу. Звідси й слово солдат. На Сході існувало поняття «угода солі» - тобто договір про дружні відносини між сторонами. В стародавньому Китаї навіть випускали монети із солі. В Африці – за кілограм солі давали кілограм золотого піску. Люди здавна приписували солі магічні властивості: вона була й символом прокляття, символом вірності, чистоти й святості. Її використовували в магії й чаклуванні. 

А які війни за сіль  зберегла для нас історія! Горіли міста, замки й фортеці. Переможці переорювали землю й посипали сіллю, прирікаючи її й людей на безпліддя й пустку. Так було з Карфагеном, Британією часів Вільгельма Завойовника, так було й за часів Київської Русі. Проте з плином часу в соляній історії багато змінилося. Сіль навчилися добувати, очищувати. Зараз це найдешевша приправа. Правда ж знову не скрізь. Знову на солі заробляють скажені гроші.

Існує декілька видів солі. Що справді цінуються най-най-най…

“Жити в гармонії з природою”

 Природа – дивовижна майстриня! Поглянь, які шедеври вона створила! І все це в Україні!

Поліський стоунхендж, або кам’яне село

Справжнє диво  природи в лісі біля села Устинівка на Житомирщині. Укриті мохами величезні камені – валуни немов виринули з – під землі. Здалеку вони дуже нагадують українські хатки й вулиці. Це місце оповите легендами. Особливо багато містики навколо виїмок на каменях, що схожі на сліди від людської ноги. Подейкують, якщо стати ногою на такий відбиток і загадати бажання – воно обов’язково здійсниться. А ще це дарує зцілення й міцне здоров’я. 

 Джарилгач

      Українські Мальдіви – саме так називають Джарилгач – найбільший острів нашої країни. Тут неймовірна природа і чисте море, білий пісок та унікальна фауна: олені, лані, муфлони, дикі кабани, зайці, лисиці. У морі можна побачити рідкісних дельфінів. А взимку тут гніздиться понад 150 тисяч перелітних птахів. Люди їдуть сюди помріяти, насолодитися тишею, спокоєм та зміцнити здоров’я в цілющих водах лиманних озер, яких тут понад 200. 

Лемурійське озеро

Інформ-хвилинка онлайн «Каша – сила наша» До Всесвітнього дня каші

 

10 жовтня ось уже 11 років підряд відмічають Всесвітній день каші. Кашу їдять усі, навіть ті хто її не дуже любить: каші не їси – рости не будеш! Наша бібліотека №12 приєднується до цього свята, й пропонує вашій увазі шановні, «кашоїди», інформ-хвилинку «Каша – сила наша».

Пам'ятаємо ще з дитинства віршик який учили разом з мамою: «Сорока – ворона на припічку сиділа, діткам кашу варила…» Під мамин віршик і каша їлася добре. Виростаючи, стаючи дорослими, ми кашу відверто кажучи, любили все менше й менше. А дарма. В Україні немає іншої, ніж каша страви, котра була б з людиною усе життя – від народження і до кінця.

Споконвічний звичай у нас українців, - варіння каші. Варили її практично щодня, як кажуть у народі: «Каша – мати наша». Кашу варили усі: і прості селяни й чумаки та козаки. Кашу варили при народженні малюка, кашею пригощали на хрестинах (до речі, татові давали кашу з хроном, щоб не забував, як важко дитині зявитися на світ).  Каша, як синонім бенкету, була головною їжею на весіллях ще за часів Київської Русі. Вираз «кашу учинити» - й означав гуляти весілля. Отож каша й пришла до нас від наших пращурів. А яку тільки кашу не варили наші предки! Й гречану й ячмінну, вівсяну, пшеничну, кукурудзяну, гарбузову, й солодку з зеленого жита й картопляну з пшоном або маком. Рецептів безліч! А ще – тетеря, саламаха, мамалига, шупеня, куліш й каша рябко. (Ніякого відношення до цуциків вона не мала). Рябко – пшоняна каша, затовчена старим салом, її під час прокладання першої борозни, весною. А також «годували» земля щоб щедро родила нива.