«Прекрасне нас полонить назавжди» (до 225 річчя англійського поета-романтика Джона Кітса)

 

Англійські поети-романтики – це ціла прекрасна епоха в історії світової літератури. Байрон, Шеллі, Кітс – окраса не тільки англійської поезії, а й надбання всього людства. Ми пропонуємо вашій увазі невелику розповідь про чудового поета-романтика, що прожив всього 25 років – Джона Кітса.

Він народився 31 жовтня 1791 року в не багатій, середнього достатку англійській сім’ї. Дід як і батько, тримали кінний двір для джентльменів, що приїздили у справах до Лондона. Джон Кітс був старшим з чотирьох дітей. Ріс як звичайний англійський хлопчисько. Став напівсиротою у вісім років. Мама вийшла вдруге заміж, а дітей віддала опікунам. Світом тоді «гуляла» страшна хвороба - туберкульоз. Вона нікого не щадила ні багатих, ні бідних. В сім’ї Кітсів на туберкульоз хворіли практично всі: й мати й діти.

Що нам відомо про Кітса в пору юності? Мав гарячий та неврівноважений характер, але був по-своєму добрим та справедливим, завжди готовим стати на захист слабшого. В приватній школі, де навчався Джон, його остерігалися навіть старші учні, проте всі його любили. Но, а за що можуть хлопці любити свого однолітка? За все: за вміння бути «заводилою» в іграх, писати каламбури для газети, за чесність та справедливість за вірність у дружбі. Цьому незвичайному хлопцеві пророкували велике майбутнє – бути чи військовим чи моряком. Родичи хотіли б бачити його лікарем. Він і справді вивчився на хірурга. Так, що крові й страждань Кітс бачив багато. Може тому його вабила література, зокрема поезія. Краса природи, краса людини, її душі, почуттів – ось, що давало йому задоволення, мирило з недосконалістю цього світу.

Згодом в своїй знамениті «Оді Грецькій Вазі» він виведе знамениту формулу «Краса є істина, а істина є краса». Він відчував, що доля дає йому мало часу:

«О, дайте мені десять років,

щоб я міг наповнитися поезією».

Доля дала йому тільки три роки. Скільки ж він вистиг за цей короткий час! Писав вірші, видав знамениту поему «Ендиміон». Мандрував, їздив до сонячної Італії на лікування. Зустрів дівчину – Фанні Брон, закохався, хотів одружитися:

«О, це усмішка вниз і погляд з коса!

 В яку ж ти, німфо, неповторну мить найчарівніша?». 

Мати такий непересічний поетичний дар, талант бути другом, хорошою людиною, зрештою просто красивим молодим чоловіком. Й бути приреченим на смерть:

«Надіє усміхнись душі моїй

І крилом чоло мені обвій!»

Будинок у Вентворт-Плейс, де у свого друга Чарльза Брауна жив останні роки Кітс, стоїть і досі. Його стіни бачили Джона щасливим, закоханим – це були «роки чудес», як казав сам Кітс. Проте підступна хвороба не дала закінчити все задумане поетом. Кітс любив життя, як кожен поет мріяв, що його вірші не пропадуть, його читатимуть, а в тім нащадки можуть бути й невдячними:

«…Тоді спиняюсь, думаю, томлюся

А ж поки перед поглядом моїм

Любов і Слава пропадуть, як дим.»

Правду кажуть, що велике бачиться на відстані, проминуло вже 225 років відтоді як народився поет. Й дар слова, дар його душі не пропав:

«Мені надію дав: хоч на годину

Цим подарунком бідним, без прикрас

Потішити таку як ти людину.»

Отож, пам’ятаймо молодого поета, що сам написав собі епітафію:

Тут лежить той, чиє ім’я написане на воді. А вода -  це ріка пам’яті.