Є люди, які ніби комета Галлея, з’являються раз на сотню років. Вони живуть яскравим своїм життям, приносячи в цей світ неспокій та переміни, залишаючи по собі довгу пам’ять. До таких людей належала і Єлизавета Милорадович.Бібліотека № 12 запрошує всіх небайдужих до історії нашого краю згадати цю незвичайну жінку. Єлизавета Іванівна походила зі славного козацького роду Скоропадських.
Народилася вона 12 січня 1832 року в родовому маєтку своєї матері, в Качанівці. Там, в цій чудовій садибі, провела своє дитинство та юність.
Єлизавета з дитинства знала українську мову, не тільки розмовляла, а і писала нею. Цікавилася історією козацької України — що і не дивно, особливо маючи таких предків! У 17 років її видали заміж за графа Лева Милорадовича, одного з найбагатших людей на Україні. Тепер її життя було тісно пов’язане з Полтавою. Дім Милорадовичів славився своєю гостинністю. Він був осередком культури і мистецтва. Графиня уважно стежила за подіями в тогочасній Європі.
Вродлива, з вишуканими манерами, одягнена за останньою паризькою модою,вона була тим, кого називали «емансіпе» — без забобонів, на все мала свою думку, курила, регулярно їздила на курорти — могла це собі дозволити, зважаючи на статки чоловіка! Тоді в Європі гриміла слава письменниці Жорж Санд, отож Єлизавета не дуже зважала на те, що про неї говорять вищі кола. Графиня знайомиться в Полтаві з членами «Української громади» — і її життя круто змінюється. Вона бере участь в усіх заходах громади, її коштом видають українську граматику. Багато допомагає недільним школам для полтавців. Допомагає першій жіночій гімназії. Заснувала і утримувала своїм коштом народну школу в селі Рибці під Полтавою. Була однією з засновниць товариства імені Шевченка у Львові, пожертвувавши 20 тисяч австрійських крон на товариство.
Це була «божевільна» сума на той час! У 1879 році Єлизавета Іванівна дарує садибу і будинок на Кузнецькій вулиці, в якому відкривають Олександрівське реальне училище (нині це електротехнічний коледж, вул. Пушкіна 83-а).18 травня 1861 року, в день перепоховання Т.Г. Шевченка, члени громади разом Єлизаветою Милорадович посадили дуб, що росте і до нині. До речі, це перший «живий» пам’ятник Кобзареві в Україні! Вона дійсно з честю носила прізвись-ко «Гетьманша». Неординарна особистість, багатогранна та харизматична.
«Єдина із наших баринь — в рівень нашому часу!», — так сказав про неї видатний громадівець Дмитро Пильчиков. Безперечно, що така людина заслуговує на вдячну пам’ять всіх поколінь українців. Померла Є.І. Милорадович 27 березня 1890 року. Була похована на території Хрестовоздвиженського монастиря. На превеликий жаль, невдячні «нащадки» зруйнували некрополь. Залишився тільки уламок надмогильної плити. Якщо будете поблизу монастиря, вклоніться цій незвичайній жінці, вона заслуговує на нашу вдячну пам’ять!
Немає коментарів:
Дописати коментар