“Пам’ятники книзі в Україні”

У всьому світі є безліч чудових, іноді вражаючих уяву, пам’ятників книгам. Працівники бібліотеки – філіалу №12 ознайомлять вас, з деякими з них, що розташовані в Україні. 

Плеяда відомих майстрів пера, чиї імена пов’язані зі Львовом, просто вражає. Не випадково в II половині XVI століття до Львова з Російського царства переїжджає один з перших вітчизняних друкарів Іван Федоров. Федоров заснував у Львові друкарню та надрукував львівське видання «Апостола». Відомий друкар був похований у Львівському Святоонуфрієвскому монастирі.

Пам’ятник українській книзі у м. Коломия (Івано – Франківська обл.)                                         Саме 1864 року в Коломиї започатковано українське книгодрукування та газетярство. Тут упродовж другої половини ХIХ та протягом ХХ століть діяли 33 українські друкарні.  Мета проста і прозора – привернути увагу людей до проблем української книги і книгодрукування.   Місто збагатилося ще одним привабливим куточком: на розі між драмтеатром і вулицею Театральною постала в камені Книга. Пам'ятний знак має значення конкретне і символічне. Ця Книга вшановує пам'ять перших коломийських видавців братів Білоусів, а поміж тим вона символізує пошану до друкованого слова, як основи цивілізації...

Літературна-хвилинка «Всі виросли з його казками" (до 100-річча письменника Джанні Родарі)

23 жовтня ми відмічаємо 100-річча від Дня народження дуже відомої людини – «батька» Цибуліно, Джельсольміно: письменника Джанні Родарі, пропонуємо вашій увазі маленьку розповідь про цю чудову людину й прикрасного дитячого письменника.

Вся творчість італійського письменника й журналіста Джанні Родарі проникнута почуттям радості, від цього прекрасного світу, в якому ми живимо. Сам письменник вважав, що дитяча книжка повинна бути веселою та яскравою як іграшка. Бо іграшки й книжки можуть навчити дітлахів тому, чому вони ніколи не навчаться. Народився Джанні Франческо Родарі 23 жовтня 1920 року. В містечку Оменья в Італії. У пекаря Джузеппе Родарі було троє дітей, усі хлопчики: Марко, Чезаре й наймолодший Джанні. Й Мама Маддалена й тато Джузеппе намагалися дати своїм синам найкраще: читали, малювали, співали разом з ними. 

Малий Джованні був хворобливою дитиною. Любив музику – грав на скрипці, непогано малював – хотів стати великим художником, й дуже багато читав. Коли Джанні було 10 років помер тато. Сімя й так була не багата, а тут… Мама разом з синами повертається до себе на батьківщину в містечко Варесотто. Грошей, щоб навчатися у пристойній школі не було, вчився Джанні в семінарії – бо там одягали й годували. Мама вибивалася з сил, щоб прогодувати дітей. А семінарія давала диплом і право бути сільським учителем. Ким тільки не працював Родарі: розносив газети, був гувернантом в багатому домі, вчителював у молодших класах. І це все за не повні 18 років! Мабуть з часом світ дізнався про Родарі, як про педагога новатора, на уроках якого ніхто б не дрімав… Проте він е полишав мрію мати вищу освіту, писав вірші й перші оповідання. Навчався в Католицькому університеті Мілана. Друга світова війна зламала не одне життя. Не пройшла вона й повз Джанні. Захоплення ідеями Муссоліні швидко минуло, особливо, коли загинули його близькі друзі, а брат Чезаре потрапив до концтабору. Джанні приєднався до Руху Опору. Працюючи в газеті «Уніта» Родарі писав вірші і книжки для дітей. Був головним редактором журналу для дітей «Піонер». Саме на його сторінках зявилися і перші книжки Родарі: «Пригоди Цибуліно», «Книжка веселих віршиків». Уже в 1953 році діти інших країн змогли прочитати і полюбити герої із «Пригод Цибуліно». А вже мультказка знята в 1961 році й досі не сходить з екранів, й користується заслуженою любовю дітей. 

“Чим хата багата” Віртуальна виставка

 

Як важко прожити людині без шматочка хліба! Згадаймо 1933 рік… Це було не стихійне лихо, а зумисне підготовлений голодомор. Становище  в країні було катастрофічним.

Внаслідок повного виснаження організму від голоду померло 20 мільйонів чоловік. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися – від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся, Земля обертається, і ми ходимо по цій землі, трудимося на землі і вирощуємо хліб. Кожен із вас знає, що головний злак на землі – пшениця. Мабуть, звідси і пішло: хліб – усьому голова. Ніхто сьогодні не може назвати імені тієї великої людини, яка винайшла хлібопечення, того, хто змолов зерно, виготовивши борошно, а потім спік із тіста в гарячій печі запашний, духмяний коровай чи паляницю.

Довгий і нелегкий шлях від пшеничного колоска до смачного короваю. Ще з давніх – давен наші земляки знають ціну хліба. Він ніколи не діставався легко. Шматок хліба для бідної людини був дорогоцінним скарбом. Різали хлібину ниткою, щоб не кришилась. Недаремно кажуть: “Найсмачніший хліб від свого мозоля”.

Повага до хліба склалася в народі давно. В урочисті або під час знаменних подій люди клали на почесне місце коровай. 

“Ми хлібом – сіллю друзів зустрічаєм.

Хай в світі буде більше в нас братів,

Хай в кожній хаті будуть короваї,

Щоб люд ніколи хліба не просив.”

 

Година цікавих повідомлень: «Легенди української слави» (до Дня козацтва)

 

Феномен українського козацтва – це мабуть єдине у світі явище. Козацтво, Запорізька Січ, самі козаки, такого в історії інших країн не було. Козацтво, його славні лицарі – це, можна сказати, справжній «український бренд».

          Напередодні славного свята ми пропонуємо вашій увазі годину цікавих повідомлень, присвячену одному з відомих, легендарних ватажків козацтва – полковнику Івану Богуну. 

Походження Івана Богуна, скоріш за все шляхетське. За деякими даними він народився 1618 р. в сім’ї українського шляхтича, якого розорив відомий польський магнат Калиновський. Письменник і журналіст Олександр Дмитрук, вважає, що юного Івана врятували тим, що відправили вчитися до Німеччини. Де він здобув ґрунтовну освіту, і побачив світу. Вільно розмовляв та писав 6 мовами, а великої слави і популярності зажив підчас визвольної боротьби українського народу проти Польщі. На початку 1651 р. Польські війська вирушили в каральну експедицію на прикордонне місто Красне, сталося так, що загін який обороняв місто не зміг впоратися з польським військом. Каральна експедиція перейшла в звичайну різанину. Б. хмельницький наказав Богуну відбити місто й врятувати людей. Як писав історик Бантиш-Каменський: «тепер воєвода Калиновський знайшов у супротивнику своєму хитрого і вправного полководця». Місто було врятоване.

      

Інформ-хвилинка «Історія зі смаком солі»

 

Іноді, коли голодна людина в очікуванні обіду сідає за стіл, а обід ще не готовий, вона з нетерпінням починає їсти хліб з сіллю. Нам і в голову не приходить, що через цей білий кристалічний порошок в сільничці, колись йшли війни люди вбивали один одного, продавали у рабство. Сіль іноді круто міняла долю людини, а дрібка солі повертала до життя помираючого…

Пропонуємо вашій увазі інформ-хвилинку «Історія зі смаком солі». Сіль, як нам здається, варта того щоб знати про неї більше. Сіль не тільки приправа, вона так само важлива для нашого життя, як і вода, адже без них ми не могли б існувати. Без солі не може працювати наш мозок і нервова система, адже вони керують нашими рухами й поведінкою. 

У давні часи сіль була надзвичайно цінним товаром. Її мали лише заможні та багаті люди. Наскільки сіль була пов’язана з добробутом, показує давнє слово «саляріум» - колись так називали плату солдатам за службу. Звідси й слово солдат. На Сході існувало поняття «угода солі» - тобто договір про дружні відносини між сторонами. В стародавньому Китаї навіть випускали монети із солі. В Африці – за кілограм солі давали кілограм золотого піску. Люди здавна приписували солі магічні властивості: вона була й символом прокляття, символом вірності, чистоти й святості. Її використовували в магії й чаклуванні. 

А які війни за сіль  зберегла для нас історія! Горіли міста, замки й фортеці. Переможці переорювали землю й посипали сіллю, прирікаючи її й людей на безпліддя й пустку. Так було з Карфагеном, Британією часів Вільгельма Завойовника, так було й за часів Київської Русі. Проте з плином часу в соляній історії багато змінилося. Сіль навчилися добувати, очищувати. Зараз це найдешевша приправа. Правда ж знову не скрізь. Знову на солі заробляють скажені гроші.

Існує декілька видів солі. Що справді цінуються най-най-най…

“Жити в гармонії з природою”

 Природа – дивовижна майстриня! Поглянь, які шедеври вона створила! І все це в Україні!

Поліський стоунхендж, або кам’яне село

Справжнє диво  природи в лісі біля села Устинівка на Житомирщині. Укриті мохами величезні камені – валуни немов виринули з – під землі. Здалеку вони дуже нагадують українські хатки й вулиці. Це місце оповите легендами. Особливо багато містики навколо виїмок на каменях, що схожі на сліди від людської ноги. Подейкують, якщо стати ногою на такий відбиток і загадати бажання – воно обов’язково здійсниться. А ще це дарує зцілення й міцне здоров’я. 

 Джарилгач

      Українські Мальдіви – саме так називають Джарилгач – найбільший острів нашої країни. Тут неймовірна природа і чисте море, білий пісок та унікальна фауна: олені, лані, муфлони, дикі кабани, зайці, лисиці. У морі можна побачити рідкісних дельфінів. А взимку тут гніздиться понад 150 тисяч перелітних птахів. Люди їдуть сюди помріяти, насолодитися тишею, спокоєм та зміцнити здоров’я в цілющих водах лиманних озер, яких тут понад 200. 

Лемурійське озеро

Інформ-хвилинка онлайн «Каша – сила наша» До Всесвітнього дня каші

 

10 жовтня ось уже 11 років підряд відмічають Всесвітній день каші. Кашу їдять усі, навіть ті хто її не дуже любить: каші не їси – рости не будеш! Наша бібліотека №12 приєднується до цього свята, й пропонує вашій увазі шановні, «кашоїди», інформ-хвилинку «Каша – сила наша».

Пам'ятаємо ще з дитинства віршик який учили разом з мамою: «Сорока – ворона на припічку сиділа, діткам кашу варила…» Під мамин віршик і каша їлася добре. Виростаючи, стаючи дорослими, ми кашу відверто кажучи, любили все менше й менше. А дарма. В Україні немає іншої, ніж каша страви, котра була б з людиною усе життя – від народження і до кінця.

Споконвічний звичай у нас українців, - варіння каші. Варили її практично щодня, як кажуть у народі: «Каша – мати наша». Кашу варили усі: і прості селяни й чумаки та козаки. Кашу варили при народженні малюка, кашею пригощали на хрестинах (до речі, татові давали кашу з хроном, щоб не забував, як важко дитині зявитися на світ).  Каша, як синонім бенкету, була головною їжею на весіллях ще за часів Київської Русі. Вираз «кашу учинити» - й означав гуляти весілля. Отож каша й пришла до нас від наших пращурів. А яку тільки кашу не варили наші предки! Й гречану й ячмінну, вівсяну, пшеничну, кукурудзяну, гарбузову, й солодку з зеленого жита й картопляну з пшоном або маком. Рецептів безліч! А ще – тетеря, саламаха, мамалига, шупеня, куліш й каша рябко. (Ніякого відношення до цуциків вона не мала). Рябко – пшоняна каша, затовчена старим салом, її під час прокладання першої борозни, весною. А також «годували» земля щоб щедро родила нива.