Літературна година“На зламі часу” (93 роки від дня народження Романа Іваничука – українського письменника - публіциста, педагога і громадського діяча, одного з організаторів Товариства української мови ім. Т. Шевченка)

 

Бібліотека – філіал №12 пропонує літературну годину “На зламі часу”

Іваничук Роман Іванович народився 27 травня 1929 р. у селі Трач Косівського району на Івано – Франківщині в сім’ї сільського вчителя. Вдома у батька була велика бібліотека, тому з дитинства Роман багато читав.  Освіту здобув у Коломийській гімназії.

Вищу освіту здобував у Львівському державному університеті ім. І. Франка на факультеті української філології, який закінчив у 1957 р. Літературний дебют відбувся у студентському  альманасі університету, де опублікував свою першу новелу  ”Скиба землі”, яку схвально зустріли читачі та критики. Уже цим він заявив про себе як непересічний майстер слова.

У 1958 році вийшла друком перша збірка новел ”Прут несе кригу” яка не тільки зачитувалася до дірок у студентських гуртожитках, а була схвально зустрінута літературною критикою.  

    ”Сьоме небо”, ”Місто”,  ”На перевалі” можна вважати цілісним твором, попри те, що кожна з повістей написана в різний час.

Роман Іваничук – український письменник, який намагається заповнити білі плями в історії України своїми романами. Його книжки показують те, що відбувалося в нашій країні віками. За своє довге письменницьке життя Роман Іваничук видав близько шістдесяти книжок, двадцять із яких – історичні романи.

Іваничук належить до найпродуктивніших митців української літератури, адже створив цілу бібліотеку історичного роману: ”Мальви” (1968). ”Черлене вино” (1977), ”Манускрипт з вулиці Руської” (1979), ”Вода з каменю” (1982), ”Четвертий вимір” (1984), ”Шрами на скалі” (1987).

За роман ”Манускрипт з вулиці Руської” Р. Іваничук у 1979 р. отримав премію ім. А. В. Головка; у 1985 р. за романи ”Вода з каменю” та ”Четвертий вимір” - Державну премію УРСР ім. Т. Т. Шевченка.

 Наприкінці 60-х pp. письменник звернувся до історичної прози, яка швидко принесла йому заслужене визнання -  роман ”Мальви”. ("Мальви" були вилучені з літературного обігу на вісімнадцять років.) 

Спочатку Р. Іваничук назвав свій роман ”Яничари”, але така назва могла викликати підозру цензури, тому з ”маскувальною” метою автор замінив її на ”Мальви”. Як тільки роман було надруковано, то вся усна й письмова партійна критика за спец - завданням ”згори” проголосила ”Мальви” ідеологічно шкідливим ”історичним романом без історії”. Що ж так налякало в романі партійних працівників? Це могло спровокувати в українців бажання відтворити могутню колись Українську державу.

Згадаємо, що яничарами в султанській Туреччині називали солдат регулярної піхоти, створеної в XIV ст. з військовополонених, у тому числі з  християн, обернених у мусульманство. Історія свідчить, що напади яничар відзначались надзвичайною жорстокістю. Часто після проходу яничарського війська від селищ залишались лише груди попелу. Причини такої жорстокості психологи пояснюють тим, що захоплені в дитячому віці й виховані без батьківського тепла, зате в щирій подяці Османській імперії слов'янські хлопчики в кожному поході демонстрували свою відданість Сулейману. Вони не могли мати жалості, бо з дитинства їм прищеплювали думку про те, що їхні родові корені  -  то найбільші вороги, яких неодмінно слід позбутись.

 

Дія в романі відбувається у середині XVII ст. — напередодні та під час національно – визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Це історія життя полонянки з України Марії, її поневіряння на чужині з дочкою Соломією, яку вона вже тут, у Криму, назвала Мальвою, сподіваючись, що виживе дочка, як вижили занесені вітрами з українських степів квіти. Попутно Марія мріє знайти свого сина, який ще в Україні малим хлопцем був викрадений циганами, як і багато інших слов'ян, з метою продажу на невільничих ринках Туреччини або Кримського ханства. Але, розшукуючи колись втраченого сина, Марія втрачає на чужині й дочку, бо вона, закохавшись, стає дружиною Кримського хана Іслам - Прея. Всі ці події змальовані в той час, коли Україна протистояла двом державам - загарбницям: Османській імперії та Кримському ханству, що воюють проти України силами її дітей. Якщо уважніше придивитись до образу Марії, то можна відзначити, що вона є уособленням самої України, яка оплакує страшну долю своїх дітей.

 Завершується роман епізодом, як Марія намагається повернутись на рідну землю: ”Пустіть мене, яничари, пустіть свою матір за мур Перекопський, в мене грамота від хана. Заробляла ж її тяжко, усе спродала для неї: Бога свого, дітей своїх і здоров'я. Мушу вмерти на тій землі, де коноплі по стелю, а льон по коліна, де мальви вище соняхів ростуть - білі, голубі й червоні...”.

Заглиблення в історичне минуле свого народу, спільні події й герої, символічні образи, провідні ідеї, найголовніша - ідея любові до рідної землі й народу як смислу існування людини об'єднують усі романи Р. Іваничука в один цикл, в один великий роман про рідну історію.

 У 90-х pp. письменник збагатив українську літературу новими творами: ”Бо війна — війною...” (1991), ”Орда” (1992), ”Ренегат” та ”Євангеліє від Томи”, написав автобіографічний твір ”Благослови, душе моя, Господа...” (1993), в якому розповів про своє життя. За своє довге письменницьке життя Роман Іваничук видав близько шістдесяти книжок, двадцять із яких – історичні романи

17 вересня на 87-му році життя не стало автора історичних романів, Героя України Романа Іваничука.