«В сім’ї і каша густіша»

                                  « Варімо кашу, родино,

                                     Щоб нам жито родило

                            І житечко, і овес,

                                                        Тут зібрався рід наш весь»            

       

Чи знали ви, що для українців каша здавна вважалася символом життя?

                                Каша – знак пошани Сонцю і жертви Богові за щедрі злакові дари, а також символ плодючості домашньої худобини та врожайності родинних земель, ознака працьовитості та майстерності господаря і господині, інших членів сім’ї, підтвердження миру і злагоди між ними.

        Наша бібліотека-філія №12 вже колись писала про кашу, як кулінарну спадщину нашого народу. Однак гарне має право на повторення. Отож, іще раз трохи про неї, про кашу.

              Приготування каші – це  особливий споконвічний і звичай в Україні , і повсякденна страва. Варять господині кашу для споживання на щодень. Варять її косарі, женці – на обжинки, орачі, вийшовши в поле, варили «рябка». Козацька каша, чумацька каша – скільки в ній принадності, історичної потаємності. А ще кобзарська каша, артільна каша…

                                              

Раніше існував звичай варити кашу, домагаючись мирного договору з ворогом. Її треба було їсти разом, інакше миру б не було. Відтоді й пішла ця приказка: «З ним каші не звариш».

            Кашу варили після сівби, садіння картоплі, капусти на знак закінчення роботи та щоб добрий урожай був. Чабани, пастухи, коли вперше вигонили худобу на пасовисько, також варили кашу. Кожен в селі знав із дитинства життєву істину: «Поженеш корову на пашу – дасть молока на кашу».

   

            У давні часи навчання в школі починалося взимку. Це була найзручніша пора, коли сільські діти мали змогу здобувати освіту. Батьки відводили до школи дітей саме в цей день. Батько з сином йшли до школи, несучи горщик з кашею і гостинцями для вчителя. В школі учню показували різки, що стояли в кутку. І учень знав, що йому потрібно бути слухняним і старанним.

І в школі з кашею було пов’язано цілий ритуал. Один з таких       шкільних звичаїв, що давніше побутував на Черкащині, описав Тарас Шевченко в повісті «Наймичка».

           Хто з вас зацікавився, обов’язково прочитайте! Так от, хлопчик Марко вивчив «Буквар» і, за древнім звичаєм, став пригощати «кашею з грішми», дарував учителю рушник. Після водопою всі гуртом били горщика та йшли на канікули. Усіх цих учнів називали «однокашниками».

             

         В давнину, їдучи на базар, люди ставали на півдороги готувати кашу. Цього звичаю батьки навчали дітей ледь не з перших кроків.

       Шанують і вживають її, КАШУ, як першоїжу, як основний здобуток хліборобства, як єднальну силу. Вона була попередницею печеного хліба й тому в народних святах та обрядах  іде нарівні з  хлібом. Недарма в приказках мовиться: «Каша – то мати наша, а хліб – усьому голова». У час святкового  варіння каші люди ще більше рідняться, адже каша є символом найтіснішого єднання заради життя « допоки сонця, допоки світу білого»…