«Ремесло на плечах не висить і хліба не просить, а хліб дає» (етнографічний міні-проект «З родини йде життя людини»)

 Народні ремесла є невід’ємною частиною культури та побуту традиційного українського суспільства. З одного боку вони пов’язані із господарством та освоєнням природних ресурсів, а з іншого – є частиною духовної культури, оскільки відображають творчість та знання народу. Ремесло, тобто дрібне виробництво ручним способом, слугувало для задоволення особистих побутових потреб, на замовлення чи продаж.

       Протягом століть ремесла були важливим засобом заробітку і забезпечення життя для багатьох людей. В Україні є чимало ремісничих осередків, що прославилися своїми ремеслами. Бібліотека-філія №12  в своїх публікаціях розповідала вже чимало про побут та звичаї нашої України, сьогодні ж поговоримо про ремесла. Скільки їх знали наші предки! А ми поговоримо лише  про деякі з них.            

         

        Римарство – мистецтво виготовлення ремінної збруї для коней, а також дрібних шкіряних речей (ременів, гаманців, рукавичок). Майстрів називали римарями або лимарями.

                                           

         

Красиві та зручні хутряні речі були в пошані завжди. А виготовляли їх майстри з вичиненої шкіри з хутром. Хто багатший – носив шубу, а бідніший – кожуха. Майстри звалися кушнірами.

                                         

  

          

Ремесло стельмаха було надзвичайно потрібне: куди ж без воза чи з поламаними колесами? Отож стельмахи і лагодили та виготовляли колеса, а то і збирали простий народний транспорт. Вони були щось на зразок «давнього СТО».                                  

                                      

         

Про сницарство  практично ніхто не знає. А це художнє різблення  по дереву та карбування по металу. Вони, сницарі, були елітою ремісників. Без них не обходилися меблярі, вони прикрашали карети та інтер’єри храмів.

                                          

   

          

Бондарство – промисел, що пов’язаний з виготовленням  дерев’яних бочок, діжок, шапликів (низька бочка) чи дерев’яних корит.

                                             

          

Про гончарів ми вже писали. Без посуду з глини чи дерева не обходилася жодна сім’я в Україні. Але  була ж така річ, як скло! Крихкий, досить дорогий матеріал, але  який красивий!  Майстрів-склодувів, що опанували це нелегке, небезпечне та «гаряче» ремесло називали гутниками. «Гута» – то гаряча глиняна піч, де майстер власноруч виготовляв або видував скляні вироби.

                                               

           

Ну і на останок про них, про ковалів. До коваля йшли підкувати коня, нагострити ножа чи косу. Він робив замки, цвяхи, лемехи до плуга. Коваль, як майстер-чарівник, зі шматка розпеченого заліза міг виготовляти міцні та необхідні  в господарстві речі. В них, ковалях, бачили захисників від нечистої сили, бо тільки сильний чоловік може стояти біля печі, в якій горить вогонь, як у пеклі. Недарма наш земляк Микола Гоголь зобразив героя «Ночі проти Різдва» Вакулу саме ковалем…

              Багато ремесел і промислів відійшли в минуле. Про них можна лише прочитати чи подивитися на витвори давніх майстрів в музеях. Ми дивуємося їх майстерності та щиро захоплюємося  тими, хто зумів відродити призабуті народні ремесла.