Публікація « Із славного роду Старицьких» (до 155-річчя письменниці Л .Старицької-Черняхівської)

      

 Серед великої плеяди культурних діячів нашої землі є люди, яких можна порівняти, ну хоч з підсніжником. Скромна квітка, а весни без неї немає!

             До таких належить і письменниця Людмила Старицька. Днями  виповнюється 155-років від дня її народження і бібліотека-філія №12 запрошує згадати цю прекрасну особистість.

        29 серпня 1868 року в Києві в родині письменника Михайла Старицького,  автора пісні «Ніч яка місячна!» й комедійної п’єси «За двома зайцями», та Софії Лисенко – молодшої сестри композитора Миколи Лисенка – народилася друга донька. Батьки назвали її Людмилою на честь хрещеної матері – дружини Михайла Драгоманова.

      А ще через кілька років Людмила Старицька вступить до приватної жіночої гімназії Віри Ващенко-Захарченко, де її дядько по матері, композитор Микола Лисенко викладав музику.

      Людмила вважалася однією з найкращих учениць. Уже тоді вона написала свою першу повість під промовистою назвою – «За Україну».

     З юнацьких років Людмила Старицька стала близькою подругою Лариси Косач – Лесі Українки. Разом із нею та її старшим братом Михайлом у 1888 році заснувала літературний гурток «Плеяда». Брала участь в написанні трилогії-епопеї «Богдан Хмельницький». Згодом з-під її пера вийшла  чудова повість «Діамантовий перстень», «Вертеп» та інші. Крім того, вела щоденники, написала спогади про Михайла Старицького, Лесю Українку, Миколу Лисенка. І зараз  ці щоденники читаються з захватом, настільки цікаво вони написані!

       1896 року Людмила Старицька взяла шлюб із Олександром Черняхівським, троюрідним братом Михайла Грушевського і змінила прізвище на Старицька-Черняхівська. Її чоловік став знаменитим лікарем-гістологом, професором Київського університету і членом Президії ВУАН.

      

 Прийняла революцію, сподіваючись на культурне та національне відродження. В еміграцію не поїхала, не мислила себе без України!

       Співіснування з «переможцями» давалося їй нелегко. Радянську ідеологію категорично не приймала. Приходила на зібрання  Асоціації письменників, але почувалася там людиною з іншої епохи. Влаштувала в себе вдома літературний салон, який відвідували найяскравіші молоді автори. Частими гостями стали Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович.

        А часи надходили все підліші. Наприкінці 1920-х арештували доньку Людмили Михайлівни, красуню Вероніку.     

   

Самотня, зацькована владою, доживала в Києві, пильно зберігаючи родинний архів. А 20 липня 1941-го — гітлерівці от-от мали увійти в Київ — Старицьку арештовують, звинувачуючи в тому, що в неї пронімецькі настрої і вона нібито збирається працювати в уряді, що створять окупанти. Тоді вивезли цілу групу українських діячів, усі вони трагічно загинули. Людмила Михайлівна померла в дорозі. Досі не знаємо, у якій безіменній могилі її поховано.

       

 Збереглося  невелике фото, на якому юна Людмила з надією, відкрито дивиться на нас. З надією, що не марно буде прожите життя. Вона повернулася з небуття до нас, свого народу, щоб залишитися з Україною.