«Барвисті мелодії килимів» (етнографічний міні-проект «З родини йде життя людини»)

        

 

Багата Україна талантами, щедра на красу. У кожному регіоні — свої звичаї, обряди, пісні, ремесла. Все це споконвіку створював народ — дарував незрівняну радість людям різних часів і поколінь. Тому бібліотека філія №12 пропонує до вашої уваги цікаву розповідь про  красивий і корисний тканий виріб з кольорової вовни або шовку, бавовняної або лляної пряжі- килим.

Килимарство – своєрідна скарбниця, неповторне культурне явище, що увібрало у себе досвід віків. Український килим сягає своїм корінням в глибоку давнину, і хоча перші речові пам’ятки датуються XV століттям, виробляти їх почали ще в давньоруську добу. Зберігаючи найяскравіші риси історичних епох, килими стають предметом дослідження етнічної історії, менталітету та тодішніх естетичних уподобань.

               Килимарство — традиційна, найбільш важлива і поширена в усіх місцевостях України галузь народного ткацтва. З найдавніших часів килими служили людині для утеплення і прикрашання житла: завішування стіни, покривання скрині, стола, ліжка, підлоги, використовувалися у святкових, урочистих, весільних і похоронних обрядах. Килими були обов’язковою частиною віна (приданого жінки), ними сплачували данину. Техніка  ткання визначає характер візерунка. У лівобережних, центральних і подекуди в західних областях України здавна виготовляли килими переважно з рослинним орнаментом. Нині їх продовжують ткати на Полтавщині, Чернігівщині та Київщині. Найбільше таких килимів виробляють у Решетилівці, Дігтярях, Нових Санжарах та інших осередках килимарства.      

До нашого часу килимарство не припиняється в таких центрах, як Решетилівка, Дігтярі, Глиняни, Косів, Коломия. Паралельно з фабриками художніх виробів килими продовжують ткати в домашніх умовах у деяких традиційних осередках Полісся, Подніпров’я і, головним чином, західних областей України (на Гуцульщині, Поділлі, Буковині).                                        

 Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна, льон та коноплі. Для основи застосовували однотонну міцно скручену лляну чи конопляну, а згодом бавовняну пряжу. Для ткання добирали різнокольорову вовну. Нині через брак сировини іноді застосовують напіввовняні, синтетичні та інші нитки. Фарбували пряжу натуральними — рослинними (з відварів трав, кори) та мінеральними барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим або капустяним розсолом. Тепер пряжу фарбують хімічними барвниками і закріплюють кислотою, отримуючи яскраві кольори, які, на жаль, дуже швидко линяють. На всій території України побутували великі килими і вузькі довгі килимові доріжки – налавники, залавники, верети та щільні ворсові коци. Килимами прикрашали житло, захищали стіни від холоду.                                

            

   Тчуть килими лічильною («рахунковою»), гребінковою («кругляння») та ворсовою техніками. Техніка ткання визначає характер візерунка.

                                          

          Килимарство непросто ремесло, це захоплення, що переросло в працю багатьох поколінь килимарів. Досить згадати видатних майстрів, які прославили нашу Україну, а Полтавщину зокрема. Це і Леонід Товстуха,   один з творців килима «Народжені рідною землею», що прикрашає інтер’єр будинку Ради Європи в Стразбурзі. Це сім’я майстрів Пілюгіних, килимар-майстер Олександр Бабенко, автор килима для ООН. Килимарство існує, прикрашає наше життя, бо душа людська завжди буде прагнути краси.

                                   

       Недарма ж один з килимарів сказав: «Килимарство - це магія, що не може не заворожувати…»