Славний син землі Полтавської

Іван Котляревський

Ось і прийшов знову золотий вересень, як і 251 рік тому. Ми знову згадуємо нашого славетного земляка Івана Котляревського. За всі ці десятиліття написано багато книжок про самого Котляревського та його твори. А іноді хочеться дізнатись про відому людину щось нове. Яким він був? Що любив і кого? Що носив? Яким він був просто як Котляревський Іван Петрович, дворянин, капітан у відставці, чиновник, житель нашого міста.
Давайте погортаємо сторінки з книги його життя.
Полтава, кінець 18 століття (1769 р.) 9 вересня у сім’ї канцеляриста Петра Котляревського  народився син Іван. Будинок, де народився й жив письменник, ми можемо бачити завдяки малюнку Т. Шевченка.

Учився у дяка, потім у Катеринославській семінарії, не закінчив. 

Пішов на «кондиції», як тоді називали вчителювання у багатих маєтках. За свідченнями друзів, був «доброго характеру, римував, багато читав, за , що  його «римачем».  Зустрів перше кохання, хтозна, як склалося б доля коли б одружився, завів сім’ю? Проте – не судилося. Офіційно так й не одружився.
Куди міг піти молодий, не багатий шляхтич? Звісно в армію! Він відслужив 12 років, бачив мабуть багато. Командири цінували Котляревського: був чесний, добрий до простих солдат, педантично акуратний у справах та весь час писав «Енеїду».
Пішов у відставку капітаном з орденом святої Анни четвертого ступеня з гравіруванням «За хоробрість». 

Повернувся у Полтаву: жити та служити. Служив доглядачем у Будинку виховання дітей бідних дворян. Любив та жалів тих хлопчаків, що довірили йому на виховання. Навіть цар Олександр I оцінив старання поета. Мабуть й тоді чесні, порядні люди, делікатні в грошових питаннях зустрічалися не часто. Жалуваний за добру службу перстнем з діамантами і добавкою до пенсії аж у 500 рублів на рік.

Приятелював з майбутніми декабристами, з М. Новиковим, був масоном, проте це скоріше була данина тому часу. Революціонером точно набув. Насилу уникнув арешту 1825 році. Кажуть, що врятувала його дружина губернатора княгиня Варвара Рєпнєна, мовляв була закохана. Бував у них дома, поважав князя. Могла й просто допомогти з почуття порядності.

Писав, писав. Організував театр. Спеціально для театру написав п’єсу «Наталка-Полтавка». Пекло його ото перше кохання. Не забув. Отож і Наталка у нього сильно духом рішуча, не така, як колишня кохана. Допомогав кому міг, практично нікому не відмовляв. Допоміг сім’ї актора М. Щєпкіна викупитися з кріпатства. Видавалася «Енеїда», правда не вся. Вмів бути закритим. Практично нічого не знаємо про його особисте життя. Лише чутки та плітки….

Розумний, зважений чоловік. З часом все частіше хворів. Та жив одинаком. Великих статків не нажив, що було, відписав друзям Стеблін-Камінським, дав «вольну» своїм кріпакам. А хату залишив економці.

Тихо помер 10 листопада 1838 року. Трохи не доживши до 70 літ. І ось тепер дивиться на нас, своїх земляків, і мабуть думає, що нічого не змінилося. Ми українці стала нація. Енеїда і зараз, як енциклопедія українського життя. Гордимося таким земляком, приходимо, кожен по своєму, до Енеїди. А ви придивляйтесь за нами, Іване Петровичу!

«Будеш, батьку, панувати …»