У нас у кожного свій хрест і своя доля.
Та сьогодні бібліотека-філія №12 вирішила поринути разом з вами у світ
видатного українського письменника, майстра експресіоністичної новели,
громадського діяча, політика –Василя Семеновича Стефаника та розповісти про «камінний
хрест» його життя. Стефаник-
найближчий соратник Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги
Кобилянської, товариш і спільник у творчій та громадській діяльності Леся
Мартовича та Марка Черемшини.
Народився відомий письменник 14 травня 1871 року в селі
Русів, Снятинського району, Івано-Франківської області, серед прекрасної
природи Карпат, в сім'ї заможного селянина, із успадкованою землею, Семена Стефаника. Змалку був дуже
відданий матері, цю любов проніс через усе життя і саме це заложило в
ньому любов і шану до прадавніх традицій
і звичаїв Покуття. Саме тоді й пізнав
таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів, познайомився з
селянським побутом. . Батько на освіту
сина грошей не шкодував, але долю спланував сам, не зважаючи на синову думку.Навчався
у Русівській початковій школі, Снятинській міській школі, потім у
польськомовних гімназіях у Коломиї та Дрогобичі. Там зазнав чимало знущань і
принижень. На все життя зберігся в пам'яті Стефаника один випадок, який мало не
завершився фатально. Через невеликий зріст Василь не зміг досягнути рукою
дошки, що висіла на стіні. Вчитель почав так бити хлопця по руці, що вона
одразу спухла, а коли ще й учні почали глумитися з побитого, він втратив свідомість,
після стресу хотів накласти на себе руки. Сам письменник в автобіографії згадував, "гімназія, крім формального навчання і
ворожого відношення до нас, українців-студентів, нічого нам не давала.".
Після закінчення Дрогобицької гімназії Стефаник вступив на медичний факультет
Ягеллонського Університету в Кракові. Однак, за визнанням письменника, з тією
медициною «вийшло діло без пуття». Замість студіювання медицини він поринає у
літературне і громадське життя Кракова. Василь Стефаник писав коротко, влучно і
страшно. Кожна його новела — це окрема картина трагедії селянського життя. Його
батьківщина — це просто рай, тут би жити людині й радіти, але люди тікають з
його рідних Карпат, кидають рідну землю... і саме це боліло Василеві.
Тому новела "Камінний хрест" —
присвячена темі еміграції, бо це ще одна сторінка трагедії західно -
українського селянства ,дослідження його
душі. Це пам’ятник , усім емігрантам, символ терпіння й титанічної марної
праці, символ могили для людини, заживо похованої тяжким життям. Це символ
страдницької долі народу-трудівника . Чому ж саме камінний хрест? Та тому, що
це уособлює омертвіння душі, втрату духовного життя, адже людська сльоза, «як
перла по скалі», розрив зв’язку з рідною землею. Поштовхом до написання
“Камінного хреста” було спостереження на Краківському вокзалі за земляками, які
виїздили за кордон назавжди. У
творі відображено реальне життям земляка Стефаника – Штефана Дідуха із с.Русова.
Отже
головний герой новели "Камінний хрест" - Іван Дідух, змушений покинути
рідне село, своє господарство, яке наживав потом і кров'ю. Він, як і тисячі
селян Західної України, вирішив вибратися в далеку Америку, в прославлений
"обітованний край". Він їде туди заради своїх дітей — сини почули про
Канаду, про райське життя в ній і не хочуть більше лишатися в Галичині, терпіти
злидні. Перед від'їздом до Канади він затяг на горб камінний хрест, де
викарбував своє і жінчине ім'я, бо знав, що вже ніколи не повернеться на
батьківщину, і змушений покидати свою
нивку, адже його праця на цій землі не
спроможна прогодувати його та
родину. Хрест, що селянин створив на пагорбі — це його умовна могила, символ
непосильної, нелюдської праці а для односельців — пам'ять про сусіда. Селянський
хрест не просто важкий — він камінний. Він — пам’ятник тисячам українських
селян, які так і не повернулися додому з чужих країв.
За мотивами цього твору видатний наш
режисер Леонід Осика в 1968 р. на Київській кіностудії імені О. Довженка зняв
фільм «Камінний хрест», що увійшов до скарбниці найвизначніших українських
кіношедеврів.
Наша Полтава також 1903
року вітала в себе письменника В. Стефаника, на відкритті пам’ятника Івану Котляревському.
7 грудня 1936 року Василь Стефаник помер
від серцевого нападу. Йому було 65 років.
Отже
долі героїв новел переплітаються з сьогоденням. Люди й зараз їдуть,
шукаючи притулку, достатку та моральної й
матеріальної рівноваги десь у
чужих світах. І життя у кожного складається по різному. Дуже хотілось би застати ті часи коли Україна
буде без війни, стане багатою і економічно незалежною. Щоб не їхали наші люди,
як герої Василя Стефаника, а особливо
діти, світ за очі у пошуках кращого
життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар